Калюжна Є.М.
Функціональна детермінація генези особистісної тривожності в
підлітковому віці
Значення емоційної складової психічного
функціонування особистості важко переоцінити. Феноменологія тривожності,
посідаючи провідне місце в екзістенціальній філософії та розвинена у межах
психіатрії, привертає увагу сучасних дослідників передусім в її психологічному
аспекті. На сьогодні дослідженню етіології та генези тривожності в психології
присвячено велику кількість наукових праць, проте, незважаючи на успішність розробки цього питання,
зазначена проблема своєї актуальності не втрачає.
У віковій та педагогічній психології тривожність
розглядається як один із стрижневих параметрів
індивідуальних розбіжностей, що характеризується тенденцією до переживання
стану тривоги, передусім у ситуаціях соціальної
взаємодії (Н.А.Амінов, 1981;
В.М.Астапов, 2004;
Л.І.Божович, 1995;
Г.Ш.Габдреєва, 2000; В.Р.Кисловська, 1971; О.Г.Мельниченко, 1979; А.В.Мікляєва, 2004). Попри
те, що люди вельми часто використовують поняття “тривога” для позначення
власного емоційного стану, його досить важко концептуалізувати, а біосоціальна
система, в якій тривога виникає, дуже складна.
Емпірично підтверджені припущення про те, що тривога є
комплексним емоційним переживанням (паттерном), а не деяким окремим монолітним
феноменом.
Огляд наукових досліджень з проблеми
тривожності в онтогенетичній площині дає підстави засвідчити, що на стійке особистісне утворення тривожність
перетворюється в підлітковому віці, а її генеза аналізується дослідниками переважно як “реактивний” процес в
контексті його несприятливого впливу на розвиток особистості (Ж.М.Глозман, 1983; О.І.Захаров, 2004; Н.В.Імедадзе, 1966; Н.Д.Левітов, 1969; А.М.Прихожан, 2001;
Є.Р.Хабірова, 2003).
Проте, слід
зважати на встановлений факт, що будь-які перетворення у системі внутрішніх
характеристик особистості в процесі її психологічної активності завжди
функціонально навантажені (Ф.Б.Березін, 1988; Ф.Є.Василюк, 1994; К.Є.Ізард,
2000; Є.А.Калінін, 1975; Т.С.Кириленко,
2004; А.А.Краукліс, 1968; Л.В.Марищук, 2001; Н.І.Наєнко, 1976; О.П.Саннікова,
2002; К.Д.Шафранська, 1976). Так, в межах функціонального підходу, тривожність
визначається як результат складного процесу, що реалізується когнітивними,
афективними та поведінковими реакціями на рівні цілісної особистості (В.М.Астапов, 1992).
В контексті
функціональних зв`язків із
адаптивністю, тривожність подається і як адаптивна властивість особистості
(А.Є.Ольшанікова; Г.Ш.Габдреєва, 2000; Г.Н.Генинг, 1999; Т.В.Землякова, 1996;
Н.Г.Колизаєва, 1989; І.В.Пацявічус, 1981; В.С.Ротенберг, 1986; В.Є.Сараєва,
1989; Сичевський, 2005; О.Я.Чебикін, 1991), і, на противагу, як чинник
дезадаптивності (Ю.М.Антонян, 1996; Н.Є.Герасімова, 2003; Л.І.Дідковська, 2003;
І.Г.Кошлань, 2005; Л.В.Помиткіна, 2004; Л.П.Пономаренко, 1998; О.М.Рева, 2005).
Водночас,
існуючі на сьогодні чисельні тлумачення тривожності як процесу, властивості та стану, вказують радше
на внутрішні причини та наслідки, ніж функціональні складові означеного феномену. Крім того, питання про чинники тривожності та чинники її
“стійкості” – не одне й те саме.
Вочевидь, що цілісне бачення сутності будь-якого психологічного феномена потребує розуміння функціонального аспекта досліджуваного явища. Апеляція до функціональної детермінації особистісної тривожності зумовлюється необхідністю дослідження тих її причин, що знаходяться у площині майбутнього та дають змогу сутнісно розкрити її функції та сенс. Є підстави зробити припущення про наявність позитивних розвиваючих сил у самому факті існування тривожності. Це порушує питання щодо концептуального обгрунтування нового підходу до операціоналізації феномена “особистісна тривожність” з позицій структурно-функціонального детермінізму та системно-генетичного аналізу. Реалізація означеного завдання, ми вважаємо, передбачає якісне осмислення генези тривожності як певної послідовності поступових та необхідних перетворень внутрішньо активної системи від актуального стану у напрямку до мети.
Вважаючи перспективним дослідження тих структурних детермінант генези
особистісної тривожності, які постають носіями її функціонального
значення, припускаємо:
– тривожність як активне утворення фіксується на всіх рівнях
психічного функціонування особистості (психофізіологічному,
індивідуально-психологічному, особистісному) та характеризується внутрішньою
ієрархічною структурою, представленою інтегральним сполученням її
процесуально-змістових та функціонально-цільових детермінант;
– особистісна тривожність в підлітковому віці виступає
функцією внутрішньої (диспозиційної) та зовнішньої (поведінкової) психологічної
активації, ступінь якої є критерієм оцінювання ефективності особистісного
функціонування та маркером потреби в адаптації;
– психокорекція гіперфункції тривожності як засіб досягнення
відповідності між показниками психічної активності особистості та її віковою
нормою має забезпечуватись реадаптацією тривожних дезадаптованих підлітків,
грунтуючись на концептуальних уявленях щодо єдності потенційного та актуального
в людині.
На наш погляд, експлікація функціонального значення особистісної тривожності
як системного явища, зокрема у традиційно складному підлітковому віці,
визначається можливістю розв`язання як теоретичних, так і практичних завдань, пов`язаних із
необхідністю формування та розвитку гармонійної особистості, попередження та
грунтовної корекції проявів її дискордантного функціонування, а також
прогнозування станів та поведінки зростаючої особистості за емоціогенних умов.